29 серпня -шоста річниця
Ранок. Серпень. Іловайськ.
Капітан помирав
серед соняшникових лугів.
В телефоні іще залишались хвилини
і трохи зарядки...
Капітан розумів, тут пощади нема вже нікому,
як нема і литаврів
у розбраті цім полиновім, де життя – копійчина.
Він до ранку виводив пекельною стежкою тих, кого "Град" не добив,
не горіло тут тільки повітря, та слово присяги,
з терикону удосвіта снайпер скосив новобранців, капітана не вцілив ...
Те, що було ногами, ніяк не зариє...
Кулемети квоктали у гніздах...
Кущі та яруги...
Капітан подзвонив на Русанівку – голос дружини:
– "Мій коханий, нарешті, ми тут шаленіли в чеканні...
– Ти так вимучив нас, нам із мамою сняться жахіття" –
Тату, коли вже додому? – голосок нареченої-доні,
серіал, мабуть, дивляться в кухні, – подумав, вже гублячи тяму...
Капітан говорив: –" Я вас дуже, дівчатка, кохаю...
Як там киці, чи дряпають килим, пустунки,
що з "Динамо", напевно сезон буде добрий...
БТР гальмував...
Док з сестричкою тягли вже його на броню,
але зліва прорвалися танки ворожі скажені...
Чи то дзвін загудів, чи контузія...
Капітан вже не чув...
...Медсестричку убили впритул,
Док ще трохи пожив,
Із нападників хтось упізнав його по Афгану.
Чи то серпень палав,
чи то докір в очах капітана...
Хто наважиться все це простити? –
чи за Божим Писанням,
чи то «по понятіям»,
чи за Кораном...
29 серпня 2014 р. оточені українські війська повинні були вийти з Іловайську через так званий “зелений коридор”. Колон було дві. Одна під керівництвом генерала Руслана Хомчака повинна була рухатися за маршрутом: Многопілля – Агрономічне – Новодворська – Михайлівка – Андріївка – Горбатенко – Чумаки – Новокатеринівка. Маршрут другої колони, якою керував полковник штабу оперативного командування «Південь» Олексій Грачов, був: Многопілля – Червоносільське – Осикове – Перемога – Новокатеринівка. Зустрівшись в Новокатеринівці, обидві колони повинні були наступати далі в бік Комсомольського, де були частини Оперативної бригади Національної Гвардії України та підрозділи МВС. Війська почали шикуватися в колони приблизно о 1 годині ночі 29 серпня. Але тільки о 10 ранку обидві колони вирушили вперед за своїми маршрутами. УАЗ з начальником зв’язку полковником Кифоренко йшов у північній колоні генерала Р. Хомчака. Голова колони Хомчака проїхала Новодворську, Михайлівку, Андріївку і зупинилася неподалік від села Світле, щоб розпитати місцевих, як проїхати на село Чумаки. У цей момент генерал Хомчак отримав від колони, яка пішла південним маршрутом, повідомлення, що її обстрілюють, і що хвіст, де був батальйон «Донбас» і кілька інших підрозділів, відрізаний від техніки в районі Червоносільського. Дізнавшись дорогу, колона вирушила далі в сторону Чумаків. Коли голова колони вже доїжджала до Чумаків, її почали обстрілювати з гармат. Потім почався обстріл з автоматичної зброї. Колона пройшла село Чумаки і пішла між полями по урочищу Червона поляна до Новокатериновки.
Танки і бойові машини підняли сильні стовпи пилу. Увага російських солдатів була прикута до однієї БМП, БТРу зв’язку та штабному УАЗу, в якому їхав полковник Кифоренко. Офіцери в УАЗі відстрілювалися з автоматів на всі боки. Можливо, завдяки цьому і врятувалися Хомчак, Береза, Тетерук і ще більше 20 бійців і журналісти, які були з ними. БТР зв’язку з номером 004, який йшов в групі першим, був просто розстріляний. В ньому загинули солдат Солодовник Євген, молодший сержант Юрковець Ігор, майор Губа Яків. У цю ж мить заряд з гранатомету потрапив і в УАЗ. Він пройшов під кріслом водія і розірвався ззаду. Майор Гладков Андрій та капітан Світличний Олександр (похований у м. Ізмаїл), які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира Кифоренко та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а полковнику перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкі, хоча, певно, якби своєчасно була надана медична допомога, у Бориса Борисовича були шанси вижити. Поранений водій підповз до свого командира, хвилин 15 вони ще розмовляли, аж поки до “УАЗа” не під’їхала російська БМП-2. Десантники були з російськими шевронами на рукавах та не приховували своє походження. Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. Через чотири години “легких” поранених росіяни забрали з собою, а “важких” залишили помирати під сонцем. Коли ворог завантажував на машини поранених, які могли самі пересуватися, чулись постріли, якими добивали важких поранених. У вбивстві полковника Кифоренка самостійно зізнавався російський прапорщик на позивний “Москва”.
Переглянули фото з особистого архіву класного керівника.
Вшанували хвилиною мовчання загиблих героїв
