День Перемоги в обличчях

На фото моя мама ( праворуч) а поряд її старша сестра Марина Кондратіївна Коцедан( Матвієнко) 1918 р.н .в День Перемоги 1956 року.
     Тітка Марина разом із середньою сестрою Марією учасниці війни, знаю тільки, що воювали в частині зв'язку. День Перемоги зустріли у Варшаві. Воювали і два брати Петро і Василь. Петро прийшов з війни в 1947. Були ще Оксана, Павло і Олексій, померли від голоду в 1946-1947 роках в селі Річки ( хутір Зелений Яр) Білопільського району Сумської області. Батько був репресований.
     Мама Віра Григорівна Дяденко,1939 р.н., найменша, дитина війни, залишилася жива завдяки тому, що сестри тоді забрали її до себе, де після війни жили в місті Олексин Тульської області.
     На фото сестри в перешитих трофейних сукнях.
 А потім мама відбудовувала Донбас. За комсомольськими путівками будувала Академмістечко в Новосибірську, відомий  нам усім "Криворіжсталь".
 ...тітка Марина і Маруся поховані в м.Макєєвка Донецької області, мами немає вже пів року.
    На другому фото вона в день свого 80-річчя 14 липня 2019 року.












А це мій батько Коверзнєв Олександр Матвійович , 1936 р.н.Також дитина війни. Наймолодший в багатодітній родині. Мій дід був інвалідом I-ї світової, воювати не міг. В родині є ветеран війни, старший брат батька, мій хресний, Іван Матвійович, 1928 р.н. В шістнадцятирічному віці він брав участь в боях на Курській дузі. Колись в дитинстві розповідав мені, що їм тоді, зовсім молодим хлопцям і форми не видали, добре, що гвинтівку дали, а стріляти толком і не вміли. А потім, після визволення міста Суми, тих хто вижив, відпустили додому.

 А молодший брат, мій батько, дуже мріяв бути моряком.Настільки сильно, що в п' ятнацятирічному віці втік з дому, щоб вступити до морського училища. Але ... під час вступу, а саме при проходженні медичного обстеження у хлопця виявили рубці на легенях. Згадалося, що в 1941 році родина переховувала від німців пораненого бійця, 5-ти річний Сашко носив йому їжу. А солдат дуже кашляв і спльовував кров. Незабаром помер і був похований. Було це в селі Лещинівка Курської області, звідки родом мій батько.
Мрії так і не судилося виповнитися.
Батько вступив до ФЗУ, став будівельником. За свій 47 річний трудовий стаж має чисельні нагороди, відзнаку Верховної ради СРСР.

А тоді, в 1951-му так виглядали відбудовники Донбасу.

Вже нікого немає із старших, батьки, брат, сестри, дружина померли. Олександру Матвійовичу 84-тий рік, він переніс інсульт, майже не говорить, погано пересувається але ніколи не жаліється на долю.