ЗАПАЛИ СВІЧКУ ПАМ'ЯТІ...

Ця свічечка, як маківка горить... 

Вони вмирали і хотіли жить. 

Голодні і холодні, без води 

Пішли відразу в райськії сади. 

Пішли у рай, бо пекло вже пізнали, 

Коли останню скибочку ховали.

 Коли макуху гризли і лушпиння.

 Коли лежали, схожі на каміння.

 І цілі села йшли у засвіт Божий 

У день холодний ні на що не схожий 

- Ні на весну, ні на осінню мряку 

І чули звук, як ріже хтось собаку. 

 Як баба стихла, ойкнула й не стало.

 Як серце битись в діда перестало. 

 Дитина схлипнула, просила їсти,

 А всюди лиш одні енкаведисти.

 Лише загони смерті і зачистки.

 Не стало Хіврі, Маври, їх невістки. 

 Шваґра і кума, дядини й зовиці. 

 Не били в дзвони навіть церковиці. 

 Мовчали дзвони, нікому в них бити. 

Ставало тяжко по землі ходити.

 Ставало пусто. У хати порожні

 Вселялись люди, люди подорожні. 

 Чужинці, одним словом, не свої. 

 Весною ожили сади, гаї. 

 Акація розквітла, молочай. 

 І це був для вцілілих просто рай. 

 Наїлись, напилися гіркоти.

 І лобода роззявила роти. 

 І мальва проросла крізь спориші. 

 І сонце пригорнулось до душі. 

 Лишилась свічка, житній колосок 

 І на могилах глина і пісок.

 І наша пам"ять... 

Запали свічу. 

Я з нею в тридцять третій полечу...